І, якщо вона (совість) носить статус „чистої”, тобто завершеного завдання – виконання обіцянки (можна пошукати у загальному заліку, впроваджених буде не більше 15% від сукупності усіх обіцянок), то власник (або ж власники) останньої можуть спати спокійно і дивитися в очі своєму „вчорашньому електорату”.

Гірше, для „вчорашнього електорату звичайно”, коли моральна відповідальність того ж владоможця залишається на маргінесі електоральної свідомості як велика брехня на решта 85 %.

Не хочеться визнавати, але факт, що на Львівщині другий варіант, як правило, носить перманентний характер.

Що ж сьогодні залишається робити ще сьогоднішньому львівському електорату? Правильно – діяти і апелювати до моральної відповідальності політика, або простіше до наявної йому совісті. Однією із спроб приборкати норовливу совість політика може стати відома вже понад століття практика укладання суспільного договору (угоди).

Отже, що ж нам підказує історія. А вона, як приклад, нам демонструє британський досвід, де на початку ХХ століття, після масових робітничих страйків, віги та торі призадумалися про бунт „вчорашнього електорату”. Можливо, не так вони думали про сам бунт, як про авторитет в очах „вчорашнього електорату”, який із постійною періодичністю перетворював електорат на „ще сьогоднішній”.

Специфікою такого періоду у мешканців Британських островів були проблеми саме умов та оплати праці, а тому збентежені підриванням національного економічного росту (ну і, звичайно, свого передвиборчого авторитету) консерватори і ліберали (віги та торі) вирішили провадити переговори із профспілками. От тоді то і з’явилося практикування підписання соціальної угоди між передвиборчими вігами та торі, профспілками електорату та владоможцями. Такі документи зазвичай містили прості, точні та реальні завдання – на кшталт „лампочку вкрутити”, тобто ті речі, які потрібні електорату, і які можуть зробити політики при владі.

Австрійці та німці, політики яких теж „натерпілися” від електорату добряче, у схему політик-держава (мається на увазі представники влади передвиборного періоду) – електорат дописали асоціації роботодавців та громадські організації підприємців. Фактично свіжовклинений суб’єкт був як і частиною електоральної маси, так і часточкою (і доволі суттєвою) авторитету політиків, адже безпосередньо впливає на фінансовий настрій та соціальну гарантію працюючих, які водночас і є основною базою обох („сьогоднішнього” та „вчорашнього”) електоратів.

Але повернемося до реалій українського електорату. Совість політика у новій історії України суттєво постраждала лише раз – це відома світовому загалу Помаранчева революція. Хороший стрес нашого політикуму, а як наслідок нетривке затишшя у даванні обіцянок, та прагнення оперативно виконати задекларовані (або хоча б аргументовано пояснити нереальність їх виконання), призвів до пожвавлення аналітичного мислення „ще сьогоднішнього” електорату.
Комітет підприємців Львівщини, створення якого безпосередньо пов’язують із явищем „Помаранчева революція” самі КПЛ-івці , і інші бізнес середовища Львова, вирішив найпершим скористатися  австрійським досвідом апелювання до совісті політика. Саме тоді і народилася ідея проведення „круглого столу” із лідерами міських та обласних осередків партій на тему: “Бізнес і майбутня влада: шляхи співпраці на регіональному рівні”. На захід було запрошено лідерів 9-ти партій -- НСНУ, „Батьківщини”, НРУ, УНП, ПРП, ГП „Пора”, СПУ, ПППУ, НП (партія Литвина) та регіональні мас-медіа.

Як наслідок КПЛ-івці хотіли за підсумками обговорення підписати Резолюцію, у якій містилися конкретні шляхи подолання тих чи інших проблем, правда, здебільшого міста.

Аншлагу не було... Чи то далися у знаки святкування Дня захисників вітчизни та дня народження Президента України Віктора Ющенка, чи передвиборчі „гонки на виживання”, чи самопочуття політиків, чи ще якась інша причина – зараз достеменно не відомо. Але точно відомо, що за тиждень до проведення „круглого столу” усім лідерам міських та обласних осередків вище згаданих партій було роздано запрошення та проект Резолюції (тобто того документу, праобразом якого були і суспільна угода вігів і торі, і суспільний договір австрійських „червоних” і „чорних”).

Пропозицій протягом тижня не надходило, тому обговорення було доволі гострим та бурхливим. Дехто з політиків, навіть висловив сумніви щодо доречності підписання цього документу, оскільки не мав впевненості, чи то у власних силах, чи то у силах майбутніх сусідів по владних кабінетах. Інші навпаки гаряче переконували політичних конкурентів у життєвій необхідності такого документу, який би контролював діяльність політика.

Як би там не було, але факт залишається фактом – усі хто був присутній на „столі”, після обговорених і прийнятих правок, підписали цей документ. Ба більше до виборів ще 6 днів, оригінал Резолюції знаходиться в офісі КПЛ, і, можливо, знайдуться ще ті із запрошених політиків, які не змогли заглянути 23 лютого 2006 року у „Світлицю”, і залишити свій автограф на ній як символ готовності глянути після виборів у вічі сьогоднішньому думаючому електорату...

(P.S. Комітет підприємців Львівщини не намагається монополізувати право підписання аналогічних соціальних договорів (угод) на Львівщині. І приємно вражений, що після 23 лютого їх було підписано досить багато... Однак застерігає, що підписання угоди – це лише 5 % роботи, решта 95% -- це контроль за виконанням даних зобов’язань як політиками, так і нами.)

Поліна Оливка, спеціально для Комітету підпрємців Львівщини