Минулої суботи у “Високому Замку” ми написали про біду, яка сталася 6 жовтня минулого року з майстром лісу лісогосподарського підприємства “Галсільліс”, жителем с. Дністрик Дубовий Турківського району Анатолієм Пшенецьким.
...Зранку, як звично, він поїхав на роботу. З лісосіки повертався на завантаженій деревом машині. Несподівано автомобіль перевернувся, водій загинув відразу, а Анатолія придавило краєм кузова. Одну ногу відірвало на місці. А поки визволяли його з-під колод, минуло більше трьох годин, тому й друга нога була настільки ушкоджена, що лікарям довелося її ампутувати. Так тридцятишестирічний здоровий, красивий, роботящий чоловік залишився без ніг.
Коли дружина Анатолія побачила скаліченого чоловіка в Турківській лікарні, передчасно народила доньку. Надійка – шоста дитина в родині, де найстаршому синові лише одинадцять років. Односельчани, знайомі, рідні відгукнулися на біду, збирали кошти на лікування, чергували біля ліжка покаліченого чоловіка. Коштами допомагало і ЛГП “Галсільліс”.
Ми писали про те, що Анатолій не втрачає надії, що з часом зможе ходити на протезах. За газетними оголошеннями шукає роботу, яку можна виконувати в хаті. А ще мріє придбати будинок чи квартиру з елементарними вигодами, бо в селі господарювати йому буде важко.
Ми навіть не сподівалися, що після газетної публікації події так швидко розвиватимуться.
У день виходу газети про біду, що сталася з Анатолієм, прочитав бізнесмен, президент корпорації “Галичартбуд”, співзасновник комітету підприємців Львівщини Володимир Артемович. Він був у більярдній, проглядав пресу і натрапив на хвилюючу замітку. Ця трагедія, зізнався він, зачепила його серце, не виходила з голови: “Так, інвалідів, навіть без двох ніг, у нас є чимало. Але у цього чоловіка шість дрібненьких дітей!”. Навіть дружина пана Володимира помітила, що його щось сильно тривожить. Коли поділився переживаннями і міркуваннями, що і як можна зробити, всією душею підтримала його.
Про те, що підприємці мають намір допомогти цій родині, у вівторок нам повідомив голова секретаріату комітету підприємців Львівщини Михайло Хміль. Але яка це буде допомога, не сказав.
І у середу нас запросили разом поїхати в село до родини Пшенецьких. Коли я підійшла до шикарного “лінкольна”, то захвилювалася: як ми заїдемо в далеке гірське село на такій розкішній машині. Пан Володимир мене заспокоїв: “Не хвилюйтеся, візьмемо автомобіль, який пройде скрізь”. І лише тоді, коли біля офісу “Галартбуду” ми пересіли в джип “Гранд-Черокі”, заспокоїлася. За кермо сів сам бізнесмен. У багажник завантажили різного провіанту, пан Володимир навіть взяв для дітей морозиво...
До села Дністрик Дубовий від Турки ще кілометрів з п’ятнадцять. Звідси – рукою подати до Польщі.
Діти висипали на подвір’я, старші хлопці відкрили нам ворота. Дивляться на нас з цікавістю і водночас насторожено: хоч малі, а розуміють, яка сталася з їхнім татком біда. Вдома була мама Анатолія пані Ольга, і п’ятеро дітей. Невістка Марія з трирічним Тарасиком поїхали до Львова – тата провідати (який та той час був у восьмій лікарні Львова).
Найменша шестимісячна Надійка, яка народилася у день трагедії, відразу пішла на руки до пана Володимира.
Стару дерев’яну батьківську хату Анатолій вже почав підновлювати, сам зробив дещо з меблів, мав ще чимало планів, але… Так сталося, що й батько Анатолія у 32 роки загинув у лісі (впало дерево), отож пані Ольга виховувала сина і доньку одна. Анатолій закінчив Ленінградський лісовий технікум, роботи жодної не боявся, все старався для хати, для своїх діточок.
На подвір’ї під штахетами бачу багато свіжонарубаних дров. “Це сусіди нам допомагають”, - каже пані Ольга. Коли я попросила назвати імена помічників, господиня рішуче відказала: “Всіх не напишете! То не виділятиму когось одного, щоб не образити інших. Ми всім дуже вдячні, хто підтримав і підтримує Анатолія, всю нашу родину. Головне, щоб син не занепав духом, адже він так потрібний оцим діточкам. Внуки дуже хороші, старші хлопчики вже допомагають у господарстві, ну, а ті – ще малі”. І справді, коли пан Володимир запропонував дітям поговорити з татом по мобільному телефону, одинадцятирічний Іван відразу сказав: “ Тату, я б’ю лати, думаю, до Пасхи встигну”.
У селі, де треба палити дровами (на рік необхідно 10 кубометрів лісу), працювати на землі, годувати велику сім’ю інваліду, навіть на протезах, просто неможливо. У четвер, 14 квітня, саме в день народження Анатолія, пан Володимир Артемович, відвідавши його в лікарні, сказав, що пропонує йому переїхати до Львова у квартиру для багатодітної сім’ї. Поруч школа, дитячий садок. Потурбуються і про меблі, посуд… Буде робота й для Анатолія. Головне, щоб він відчував, що потрібен своїй сім’ї, своїм дітям.
Розчулений Анатолій щиро дякував, подарував Володимиру Артемовичу свою вишивку. Під час тривалого перебування в лікарні він згадав своє вміння, бо звиклим до роботи рукам все вдається. Зараз головне для Анатолія – виготовити протези. На візочку він уже спускається в подвір’я лікарні, через декілька днів поїде подивитись майбутнє житло...
На фото: Руки в Анатолія справді золоті: вміють майструвати і вміють вишивати.
c. Дністрик Дубовий, Турківський район
Фото Мирона МАСЛЮКА
Людмила ПОЛЕВСЬКА "Високий Замок"
