Укладаючи договір про правову допомогу, пов'язану з банкрутством підприємства, слід врахувати, що суму авансу за послуги не завжди можна стягнути, якщо його розрахунок прив'язати до суми заборгованості перед кредиторами. Підтвердженням тому служить вирішення ВСУ, що розглядається нижче.

<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" /> 

Юридична фірма (далі - Позивач) звернулася з позовом до Компанії (далі - Відповідач) з вимогою стягнути аванс за частину наданих послуг правової допомоги, пов'язаної з банкрутством Відповідача. Окрім цього, Позивач вимагав сплати вказаної суми з урахуванням індексу інфляції, 3 % річних і пені за прострочений термін оплати послуг. Відповідач, не погоджуючись з вимогами, у свою чергу подав зустрічний позов, в якому просив визнати договір про надання правової допомоги недійсним, посилаючись на недотримання норм законодавства (норм Порядку придбання товарів, робіт і послуг ліцензіатами, ціни (тарифи) на відповідну діяльність яких встановлюються НКРЕ) при його висновку і на те, що він був підписаний неналежною особою з боку Відповідача.

Господарський суд частково задовольнив первинний позов, стягнувши з Відповідача основну суму заборгованості, інфляційні витрати і 3 % річних. У стягненні авансу суд відмовив, оскільки сума заборгованості Відповідача перед іншими кредиторами не була визначена судом, що виніс відповідну ухвалу, а аванс повинен бути розрахований саме виходячи з цієї суми. Проте і суд апеляційної інстанції, а згодом і ВГСУ зайняли іншу позицію і позовні вимоги задовольнили повністю.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, ВСУ відмінив вирішення апеляційного суду і ВГСУ, залишивши в силі вирішення першої інстанції, мотивуючи своє рішення тим, що згідно з угодою сума авансу розраховується виходячи з суми, вказаної у відповідній ухвалі суду. Оскільки сума в ухвалі вказана не була, то обчислювати аванс не має з чого, а тому і стягненню він не підлягає.

Проблема полягала в тому, що, укладаючи договір про правову допомогу, Позивач прив'язав сплату авансу до суми заборгованості, яка буде визначена судом в ухвалі, прийнятій в рамках процедури банкрутства. А оскільки в ухвалі, винесеній судом, сума заборгованості не була вказана, то і стягнути, відповідно, її не виявилося можливим.

Що ж до зустрічного позову, то тут ВСУ відзначив, що суди всіх інстанцій правомірно відмовили в задоволенні вимог Відповідачеві, не дивлячись на те, що договір був підписаний неуповноваженою особою. Зокрема, ВСУ вказав, що "відповідно до частини 1 статті 62 Цивільного кодексу Української РСР 1963 долі, який діяв на момент укладення спірного договору, догода, укладена однією персоною (передставником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні має рацію і обов'язки особині, якові представляють. Частиною 1 статті 63 цього Кодексу передбачено, що угода, укладена від імені другої особи персоною, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні має рацію і обов'язки для особини, які представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією персоною. Компанія в подальшому вчинила дії, що свідчать про схвалення спірної угоди, оскільки на виконання пункту 4.4 договору передала Фірмі необхідну для виконання договору документацію, що підтверджується актом прийому-передачі". Тому договір, ув'язнений, між Позивачем і Відповідачем не може бути визнаний недійсним.

Джерело: http://www.ligazakon.ua/news/ga013118.html