Микола Кміть – львівський бізнесмен, успіх якого пов’язаний із мінеральною водою «Моршинська». Ще тиждень тому він очолював компанію IDS Group, яка об’єднала в собі Моршинський і Миргородський заводи. Нині ж він опановує нову справу – державне управління, адже його призначено на посаду голови Львівської облдержадміністрації. Микола Кміть став для Львівщини справжнім сюрпризом. Його прізвище у своїх прогнозах не згадував жоден експерт, не припускав такого несподіваного ходу і жодний місцевий чиновник. Оглядачі й досі ламають голови, як таке сталося, адже
Микола Кміть – один із тих рідкісних бізнесменів, які політику оминають десятою дорогою. А без політики в українських реаліях такі призначення не відбуваються. Дати відповідь на цю загадку «Газета…» попросила самого Миколу Кметя. Що з того вийшло – читайте далі.
Про те, як став губернатором, сам дізнаюся через кілька років
– Пане Кміть, із досвіду всіх ваших попередників знаємо, що ключовим для голови ЛОДА є його вміння давати раду з інтригами. Як у вас із цим справи?
– Головне – це моральність інтриг. Інтриги ж бувають моральними або аморальними. Так от, до аморальних я ставлюся погано. А от моральні інтриги нехай будуть. Чого ні?
– А ви могли б про себе сказати: «Я – інтриган»? – Ні.
– То, може, розвієте основну впродовж останніх тижнів інтригу Львова й розповісте, як сталося, що на посаду голови ЛОДА призначили саме вас? – Та я сам хотів би дізнатися про це і навіть намагався розговорити кількох людей у Секретаріаті президента. Не до кінця розумію, чому призначили саме мене. Так от, пообіцяли, що мине декілька років – і я про все довідаюся, а зараз, щоби спокійно працювати, мені не потрібно знати цих речей. А було так: іду я у четвер (21 лютого) Хрещатиком, дзвонить телефон. Сам не знаю чому, але відповів на дзвінок, хоча зазвичай не роблю цього, якщо номер, який «викликає», мені невідомий. На «тому боці» виявився Віктор Іванович (Балога), з яким ми не були на той момент навіть знайомі.
Він попросив під’їхати до секретаріату. Я погодився, і ми хвилин зо двадцять поговорили. Розмова була дуже проста: він сказав, що мою кандидатуру розглядають на голову ЛОДА і що президентові необхідні нові рішення та люди. Не було й слова про політику, і мені це сподобалося. Запитали тільки про те, як мала б розвиватися Львівщина. Я виклав своє бачення і пішов. Віктор Іванович навіть не сказав, чи відбудеться моя зустріч із президентом. І от у понеділок о 12.00, а я на той момент вже був у Львові, дзвонять і повідомляють, що президент чекає на мене о 14.00. Я пояснив, що це неможливо. Попросили зачекати біля слухавки кілька хвилин і після паузи сказали: «О’кей. Тоді ми на вас чекаємо завтра пів на десяту». Завтра пів на десяту я був у Секретаріаті президента. Попив кави…
– Із президентом? – Ні. Із президентом не пив. Пив, поки чекав. Із самим президентом ми розмовляли хвилин сорок. Я чомусь так налаштувався, що мене не призначать, чітко висловив своє бачення того, що твориться в області. Це не було дуже критично, бо я ж насправді не знаю стану справ, то й не знаю, що критикувати.
– Після зустрічі з президентом ви й далі мали сумніви щодо свого призначення? – Наші з Віктором Андрійовичем погляди на Львівщину дивовижно збіглися. Ми з ним обоє бачимо область як острівець України, який ще є українським. І є два варіанти: ця українськість пошириться на всю державу – і ми отримаємо монотонну націю, яка зберігає традиції, шанує все рідне, або те, що є створене Радянським Союзом на сході та півдні України, поширюватимуть і на захід. І тоді ми через якийсь час отримаємо зовсім іншу державу. Це дуже важлива річ. І львів’яни мають розуміти свою місію.
– Щоб остаточно закрити тему загадковості вашого призначення, спитаю, чи висловлювали ви коли-небудь свої амбіції щодо губернаторства, із ким з оточення Ющенка були раніше знайомі, адже без цього в його поле зору потрапити просто неможливо? – Я ніколи і нікому не говорив, що хочу бути головою обласної держадміністрації. Але з неба воно мені теж не впало. Я колись робив великі проекти розвитку для міст, зокрема для Моршина. Львову колись допомагав. Андрій Іванович Садовий у перші дні свого мерства радився зі мною, і я сказав, що треба подумати не просто про поточні справи, а про стратегію. Завжди думав над тим, як досвід управління бізнесом перенести в державне управління. Але ніколи не був пов’язаний із владою і навіть ніколи не балотувався ні в яку раду. А стосовно знайомств у команді президента, то, думаю, що думку про мене питали в багатьох людей, бо справа на мене (а я її бачив) доволі товста. Я щасливий, що до цього моменту не маю ворогів, і думаю, що всі, кого запитували, сказали про мене добре.
– Ви все життя провадите бізнес. Бізнес і державна служба – це різні речі. Вважаєте себе готовим до цієї роботи? – Різні це речі чи ні – я скоро розберуся. Сьогодні на роботі тільки третій день. Але говорю зі своїми заступниками і бачу розуміння в їхніх очах. Інша річ – їхня ефективність. Зараз стоїть питання ефективного використання працівниками свого часу та ресурсу. За це і боротимуся.
– Статус державного службовця такого рівня, як голова ОДА, тягне за собою масу нюансів. Чи готові, наприклад, до черги прохачів у себе в приймальні? Як маєте намір поводитися з ними? Чи здатні говорити «ні» просто у вічі? А може, на все годитиметеся, а потім насправді не виконуватимете своїх обіцянок? – По перших днях роботи в ЛОДА бачу, що на такі речі не матиму часу. Є ж в апараті люди, які повинні робити це?! В мене є день, відведений для прийому громадян…
– Не про громадян, даруйте, йдеться. До вас приходитимуть директори, керівники підприємств, бізнесмени, різного штибу політики і так звані громадські діячі… – Справді? І що вони будуть просити?
– Хто що: хтось – посаду, хтось – сприяння в тих питаннях, які у вашій компетенції. – Політику та лобіювання я відкидаю одразу. Це ті речі, які негативно впливають на ефективність господарювання. Мої критерії в підборі кадрів такі: професіоналізм і мотивація. Передусім цікавлюся в людей, чого вони йдуть на державну службу. Тут мало платять, а треба тяжко працювати. Найбільше зараз думаю над цим питанням. Чого люди сюди йдуть?! Сьогодні я взяв на роботу в ЛОДА першу людину – це моя помічниця Наталя. Вона молода дівчина, знаю її вже кілька років. Думав, відмовиться, бо пообіцяв їй тільки те, що на роботі в ЛОДА зможе багато навчитися і познайомитися з великою кількістю цікавих людей. І їй цього вистачило. Але за короткий період я таки повинен буду вирішити матеріальні проблеми службовців.
– Ви знаєте про якійсь серйозні матеріальні проблеми працівників адміністрації? – Так. Зарплата у ЛОДА десь удвічі нижча, ніж у працівників того підприємства, яке я донедавна очолював, і в середньому становить приблизно півтори тисячі гривень. От уже заступники голови ЛОДА отримують цілком пристойну платню, але їх небагато, і вони не можуть робити все самі. Йдеться про те, щоб уся команда одержувала нормальні гроші.
– Оскільки ви самі заговорили про команду, то чи плануєте привести в адміністрацію тих людей, яких знаєте, яким особисто можете довіряти? Іншими словами, чи слід очікувати від вас різких кадрових рішень? – У моїй роботі кадрові рішення – це головне. Але не йдеться про звільнення чи призначення – це вже крайнощі. Спершу спробуємо навчити тих, кого маємо. Ну, якщо не вдасться, тоді, звичайно, мінятимемо. Та ще не знаю – кого, бо не відаю, хто саме не відповідає моїм вимогам. Зізнаюся, не маю команди з досвідом державного управління – я сам уперше на державній службі. Тому спробую працювати з тими, хто зараз є в ЛОДА, і почну з того, що з’ясую: люди не можуть добре працювати чи не хочуть.
– Приймаючи будь-які, не лише кадрові рішення, на чию думку зважатимете? Чи є в області достатньо авторитетні для вас люди, які могли б вам добре порадити? – Я проводжу чимало консультацій з багатьма людьми. Вчора, зокрема, зустрічався зі своїм попередником – Петром Михайловичем Олійником. Говорив із Гладієм. Планую зустрітися з Миколою Горинем. Маю ідею створити раду колишніх губернаторів. Мене цікавить їхня думка, вона для мене важлива. Кожен із них думає по-іншому. Рішення, врешті-решт, ухвалюватиму сам. Але радитися із цими людьми обов’язково буду. Дослухатимусь також до лідерів політичних партій – це вкрай важливо. До інтелігенції.
– Наскільки важливою для вас буде думка міського голови Львова Андрія Садового? Правду кажуть, що ви – друзі? – Друзі – це занадто гучно сказано. Ми знайомі. До Львова я раніше приїздив раз на два тижні, і наші зустрічі із Садовим відбувалися, можливо, раз на півроку. Тепер, коли вже «при посаді», то й зустрічі якісь інші. Львів – це 30% області, 30% моєї відповідальності. Я приділятиму місту багато уваги, і вона починатиметься зі співпраці. Можна було б починати з конфліктів…
– А вже є ґрунт для них? – Його завжди можна швидко знайти. Але вважаю, що треба починати все ж із співпраці. Питання в нас дуже складні. І щодо Євро-2012, і щодо сміття, і щодо доріг, і щодо аеропорту. За кілька днів я почув про стільки проблем, що просто вражений. І в усіх цих проблемах замішані різні інтереси. Моя задача, як я її бачу, звести ці інтереси в один напрямок.
– А яким ви, пане Кміть, бачите своє стратегічне завдання на посаді голови ЛОДА? Є щось таке, що конче хочете зробити? – По-перше, не хочу, щоб грабували обласний бюджет, бо коли гроші потрапляють в область, то вони вже пройшли крізь піт і сльози підприємців, які сплатили податки, вони вже переділені в Києві. Якщо ж їх іще тут почнуть ділити – то це вже така дуже стидна річ. І друге стратегічне завдання: зробити щось таке добре, чітке та помітне, аби людям запам’яталося. Що саме це буде, я ще не знаю, але це «щось» дуже потрібне громадянам.
Багатство – це стиль життя, прихильником якого я не є
– Пане Кміть, чи з легким серцем передали управління своїм бізнесом? Кому? На яких умовах? – Мабуть, так, із легким. Це був доволі приємний момент, коли ми вирішували, хто залишиться управляти компанією після мене, – було 5-6 кандидатур, жодної ззовні. Я завжди ставив перед собою завдання мати таких заступників, які будь-якої миті могли б мене замінити. І зараз дуже швидко вирішили проблему. Компанією тепер керує Марко Ткачук, він, до речі, львів’янин.
– А якою є структура власності IDS Group? Яка частка належить вам чи членам вашої родини? – Прямо мені нічого в IDS Group не належить. Усе належить компаніям і фондам, а вже у тих фондах маю свою частку. Уся моя власність прозоро описана в деклараціях, коли заповнював їх, то мав приємність побачити результати своєї праці.
– У яку суму оцінюєте свої нинішні статки? – Щоб їх оцінити, треба починати продавати те, що маю. Приблизно, думаю, це мільйони доларів.
– Десятки мільйонів? Може, сотні? – Ні. Просто мільйони.
– «Моршинська» (і це визнають) на українському ринку мінеральних вод – певний феномен. Чи не єдина вода, яка вийшла за межі свого регіону. У чому секрет? – От я хотів би, щоб таким феноменом зараз стала обласна держадміністрація. А секрет простий. Він – у команді. Води мінеральної дуже багато. А в нас, окрім неї, була команда, яка горіла бажанням зробити добрий бізнес.
– А в інших компаніях хіба не горять таким бажанням? – Так, як ми, не горять.
– Як людина із бізнесового кола, чи можете коротко та ємко охарактеризувати львівський бізнес? – Львівський бізнес нічим яскраво не відрізняється від загальноукраїнського. Це і не добре, і не зле – а так, як є. Львів’яни нічого такого унікального не вигадали, що відрізняло б їх від бізнесменів інших регіонів.
– Тобто львівський бізнес – посередній? – Хай буде середньостатистичний український. Є, можливо, якісь точкові яскраві бізнесові проекти, але цього мало.
– Так от, чи є в нашому регіоні бізнес або бізнесмен, за кар’єрою якого стежите із захопленням? – Я стежу переважно за західним бізнесом.
– Спробуємо піти від зворотного. Можливо, на Львівщині є такий бізнес, до якого ставитеся з огидою? – Може, не аж так гостро, але мене вражає філософія нашого дрібного бізнесу. Люди думають, що вони нічого не завинили державі. Оскільки та нічого їм не дає, то й вони не повинні віддавати державі. Це дуже зле, і з цим треба боротися. Наповнення бюджету повинне відбуватися здебільшого не з великих підприємств, а з малого та середнього бізнесу, так, як і в нормальних країнах. Тим паче, що податки в нас не є високими.
– Ви якось заявили, що не вважаєте себе багатою людиною, лише добре забезпеченою. Якими ж тоді, за вашими мірками, є критерії багатства? – Так. Я справді не вважаю себе багатою людиною, якщо йдеться про гроші, а не про моральні категорії. Зрештою, ніколи і не ставив багатство собі за мету. Дійсно багата людина – це та, яка вже починає скуповувати вілли в різних кінцях світу і збирати мистецькі колекції. На мою думку, багатство – це певний стиль життя, прихильником якого я не є.
– Згідно з вашими мірками, чи є багаті люди на Львівщині? – Мабуть. Якось рік тому перетинав кордон, стояв у невеличкій автомобільній черзі. І тут раптом в’їжджає цілий ескорт дорогих і престижних машин. Я подумав, що то чи президент їде, чи якийсь міністр із перевіркою. А з’ясувалося, що просто в митників перезмінка. І другий момент, який вразив: запросив фірму озеленити подвір’я, і її працівники сказали, що всі найкращі речі, басейни та розкішні ландшафтні облаштування замовляють собі виключно митники. Очевидно, багатих людей треба шукати саме на митниці. І взагалі, якщо хочете побачити заможних, то вони не серед бізнесменів: те, що заробляють підприємці легально, – на порядки менші гроші за ті, які «крутяться» в навколобюджетних корупційних схемах. Тут держава неправильно поводить себе, бо оподатковувати треба не доходи. Варто приходити до людей в хату й запитувати, на які гроші купили те чи се. Особисто я до такого оподаткування вже 8 років готуюся. Не хочу, щоб моїм дітям хтось колись сказав, що їхній тато крав.
Стараюся бодай удома не бути директором
– За ці кілька днів ви вже встигли заявити, що робота в ЛОДА видається доволі виснажливою та закликали всіх держслужбовців любити себе більше. Наскільки самому вдається це? Ви багато відпочиваєте? – Зараз я не працюю тільки тоді, коли сплю. Якийсь час так мусить бути. А згодом повернуся до того трибу, який мав раніше: займатимуся спортом, читатиму книжки та відпочиватиму. Зокрема, серед моїх принципів – обов’язково ходити у відпустку двічі на рік по 15 днів: узимку на лижі в Австрію, влітку на море в різні країни, щоб більше всього побачити.
– Хто вибирає місце подорожі? Ви чи дружина? – Не я. Це колективне рішення. Ми їздимо не самі, а з друзями. От разом і вирішуємо.
– До речі, дружина не нарікає тепер на вашу постійну зайнятість на роботі? – Та я завжди був у клопотах. Але ні, не нарікає. Поки що вона дуже переживає за мене.
– Як ваша родина взагалі поставилася до призначення? – Усі по-різному. Половина близьких людей цілком щиро радили не йти на цю роботу. Знаючи мої підходи та характер, переконували, мовляв, це не для мене.
– Напевно, думка батьків для вас немало важить. Що сказав тато? – Справді, спитав у батька, що думає про це. А він відповів: «Сам вирішуй». Мій батько стежить за тим, що відбувається в державі, до мого призначення поставився з пересторогою. Хоча, думаю, йому приємно, що син вирішив спробувати себе й у такій справі.
– Ваша дружина створила прецедент – вона була на офіційному представленні вас як голови ЛОДА. Чи означає це, що в області з’явилася справжня «перша пані», яка буде публічною особою? – Моя дружина не знала, що створює прецедент, тому і прийшла. Ми обоє не знали, що до мене ніхто із голів ЛОДА не брав із собою дружини на представлення. Зрештою, для нас це було настільки природно, що навіть не зачіпали питання, приходити їй чи ні. А щодо якоїсь публічної ролі моєї дружини, то не думаю, що вона має такі амбіції.
– Ви з родиною мешкаєте у приватному будинку в Моршині. Очевидно, що нова робота передбачає переїзд у Львів. Ви вже визначилися тут із місцем проживання? Переїдете всі разом, чи дружина з дітьми залишиться вдома? – Донька моя вчиться за кордоном. Син Назар, йому 14 років, – у футбольному інтернаті в Моршині, вдома буває тільки у вихідні. А ми з дружиною скоро таки переїдемо до Львова – так зручніше. Але помешкання ще не знайшли. Колись жив у Львові в гуртожитку біля Стрийського парку. Тепер думаю знайти квартиру десь у тому ж районі.
– А де саме вчиться ваша донька? – Моя донька Дана вже три роки вчиться у американському коледжі у Швайцарії. Їй 19 років, цьогоріч вона саме закінчує студії. Є членом дитячої ООН. Уже має запрошення від п’яти західних університетів, які належать до двадцятки найкращих. Але не знаю, що вона обере. Може, повернеться в Україну. Не прийматиму цього рішення за неї. Я пишаюся своєю донькою. Дуже ж часто буває, що діти забезпечених батьків поводять себе негідно. Намагався так виховувати і доньку, і сина, щоб для нашої родини це не було проблемою.
– Виховання дітей і керівна робота вимагають схожої тактики? – О, ні. Це речі протилежні. Мені важливо бодай удома не бути директором. Цього важко уникнути, але я дуже стараюся.
– Оскільки користуєтеся послугами професійних психологів-консультантів, то, мабуть, добре знаєте сильні та слабкі сторони свого характеру. Які маєте недоліки? – Так, я маю недоліки й усвідомлюю їх. Але не скажу вам про них, бо це буде публічна критика самого себе. А я в цьому не зацікавлений.
Тетяна НАГОРНА, "Газета по-Львівськи"
