Пан Олексій зустрічає біля центрального входу в будинок. Спочатку розповідає, що планує добудувати ще два поверхи, далі, мандруючи коридорами та поверхами, показує, хто і в яких умовах тут працює. Працюють переважно молоді люди, адже комп’ютери їм підкоряються чи не найкраще, умови майже домашні. Кожен працівник на свій смак облаштовує своє робоче місце, головне – щоб не заважало роботі. Ще одна особливість, яка вражає відразу – всі ходять в домашніх тапочках. А далі ще: спортзал, більярд, тенісний стіл і просто купа класних речей. Але це вже інша тема, наразі ж затишний, проте доволі простий кабінет, смачний теплий чай, і головний герой – Олексій Скрипник.

Про цінності та майбутнє КПЛ

Скажіть, скільки часу Ви в КПЛ, як вам ідея створення такої організації і чи не розчарувались Ви в ідеї в цілому та організації зокрема.

В КПЛ я прийшов десь приблизно через півроку від створення організації. Привів мене, як і дуже багатьох, Олег Мацах. Прийшовши до нас як клієнт, якому була потрібна інформаційна система, ми з ним розговорились, зрозуміли, що маємо багато спільного. І він спонтанно запросив мене на збори, каже: «Олексію, прийди, послухай, може, тобі буде цікаво». Я прийшов, послухав і мені було цікаво. Це може здатися дивним, але найбільш цікавим для мене було – наявність етичної комісії. Чому? Тому що я є людиною досить скептичною, оскільки багато знаю. Багатьох політиків знаю ще з 1989 року, колись одному навіть робив вибори, і через те маю величезний скептицизм до нашого політику му. В КПЛ я побачив абсолютно інакшу ситуацію. По-перше, туди прийшли достатньо прагматичні люди з досить високою етичною та інтелектуальною планкою, а не ті, про кого всі думають, як про багатіїв, яким головне - гроші. Це люди, в яких мені не соромно повчитися, для прикладу Тарас Сосновський чи Олег Мацех, з його купою цікавих та нестандартних речей. Я можу з ними не погоджуватись, вони мені можуть не подобатись, але на рівні ідей я дуже поважаю людей, які вміють нестандартно мислити. І запропонувати щось таке, до чого ти сам не зміг би додуматись.

Це один аспект. Інший аспект, тобто по-друге, у Львові є багато людей, з якими я за кілометр не хотів побачитись. І власне, в КПЛ мене привабило те, що тут є етичний фільтр, для якого оця планка етики бізнесу є дуже важливою. Оце було тим критерієм, який привабив мене чи не найбільше.

І нарешті, по-третє, що мені сподобалось шалено, КПЛ майже зміг дистанціюватись від політики, тобто зміг займатися не політичними ідеями, а займатися більш актуальними питаннями. Ясно, що більшість активних членів КПЛ пішли і в політику, але є спроба розділення.

Цікавим є також питання клубу, як такого. Можливість спілкування, спілкування з неординарними людьми, воно варте того, щоб на це витрачати час. Для мене викладачі економічних вузів не такі цікаві, як реальні бізнесмени.

Ось це основні причини, чому я в КПЛ. Зараз в мене не дуже виходить з часом, навіть на те саме пиво, яке я страшно люблю, оскільки мушу відпускати няню, хоч не хочу але мушу, бо живу за містом, але я прийшов в КПЛ, і я є в КПЛ.

Ось Ви прийшли. Ви вже певний час в організації, як воно Вам? Чи втілюються в життя Ваші сподівання?

Бачите, тут є декілька речей, через які я, зокрема, займався питанням електронної звітності. Я прихильник простої життєвої моделі – замість того, щоб багато говорити, треба щось зробити. Згадайте старий галицький анекдот, коли батько з сином поспішають на потяг і ось вже добігають до нього, а він рушив, і тут батько сина так рукою по обличчі бах. Син питає: «Батьку, а за що?» А батько каже: «Сину, так треба ж щось робити».

Ось так і я. Моє життєве кредо: замість говорити - щось зробити. Нехай воно навіть трохи неправильне, помилкове, але це робота. Я вважаю, що занадто багато розмов довкола. Держава говорить про інвестиційний клімат кілька років, а нічого для того не робить. Євросоюз та інші речі, багато розмов – а мало роботи. А я не говорив, але зробив, ось пишаюсь, що в нас є острів Бурштинської електростанції, яка працює синхронно з Західною Європою. Я розраховував там режим, коли працював ще в електроенергетиці. Хтось каже про те, що нам треба реформувати освіту згідно з європейськими взірцями. Я нічого не кажу, просто почав викладати в політесі (університет «Львівська Політехніка» – авт.) .

Мені здається, що зараз у КПЛ слід чітко розібратися з питаннями, які поставив Євген Глібовицький, зокрема щодо підходів до роботи. Як на мене, зараз в КПЛ не зовсім чітко видно бачення – яким має бути КПЛ через десять років? А відтак розчиняються цінності КПЛ. Це класична проблема подібного типу організацій. Для того, щоб організація ефективно жила, вона має мати якусь цінність, на сьогодні якусь нову цінність. Яка була цінність на першому етапі? Це було об’єднання здорових сил в боротьбі з режимом Кучми. Яка була потім цінність? Підтримка задекларованих «помаранчевими» реформ. Зараз нова цінність формується. При цьому існує деяка розгубленість, бо невідомо до кінця, як можна взаємодіяти з владою, яка декларує демократизм, якого насправді нема. Прикладом є форум «Бізнес плюс влада». Я на одному такому був. Більше не прийду ніколи, бо не бачу сенсу, мені шкода часу.

КПЛ як мітинговий елемент себе вичерпав, а нової моделі ще не напрацьовано. Стояти біля Податкової КПЛ може хоч зараз, але чи є в цьому сенс, я не знаю. Ми можемо протистояти меру ,якщо він поганий, але чи є в тому сенс? Конструктивна модель тільки напрацьовується. Це не означає, що я критикую нашу організацію. Це не свідчить про те, що в мене є якась панацея, мовляв, хлопці, вперед за мною. Я пропоную багато думати, а головне, думати, що робити далі. Можливо, однією з форм, яка була б зовсім не погана, а навпаки, добра – це клубний принцип, за зразком бізнес-клубів на Заході. Коли об’єднання переростає в такий клуб, і однією з додаткових цінностей тоді є ось ця можливість спілкування. Це коли є можливість спілкуватись навіть з тими, хто мислить інакше. Мені імпонує Ярослав Рущишин і як людина і як бізнесмен. Я до багатьох його ідей ставлюсь доволі скептично, але це не означає, що я кращий чи гірший за нього, мені просто з ним цікаво спілкуватися. Можливо, саме форма у вигляді клубу це майбутній розвиток КПЛ. Можливо, нам слід менше займатись якимись речами, натомість шукати поблизу Львова сто гектарів для створення поля для гри в гольф.

З іншого боку, потрібна серйозна виконавча служба, яка б могла нести весь тягар реальних справ, але і тут можливі проблеми, бо, маючи досвід, бачу, що основна «ахіллесова п’ята» подібних організацій - саме виконавчі органи, тобто наявність людей, які можуть потягнути ту роботу, яка стосується виконання тих ідей і, в принципі, генерація ідей в рамках генеральної лінії організації. Якщо це питання вирішене – організація має право на життя.

Людям просто має бути цікаво. Має бути морква, яка притягує, і не дає можливості зосереджуватись виключно на своєму бізнесі. Такою морквою є навіть можливість поспілкуватись з цікавою особистістю. Для прикладу з Євгеном Глібовицьким.

Я вважаю, що треба думати, треба шукати…

Про ідеї та їх реалізацію

Пошук нових орієнтирів для КПЛ - це майбутнє, хоч і близьке, а ось сьогодення - це реальна робота у кількох напрямках. Одним із них є «електронна звітність», якою, я так розумію, куруєте в КПЛ Ви. Що це за ідея і на якому етапі реалізації вона зараз знаходиться?

Це досить давня історія. Ми ще в 1996-97 рр. з тодішнім «сірим кардиналом» податкової, замісником голови ДПА у Львівській області, забув, правда як його звали, займалися ідеєю створення системи електронної звітності всіх підприємств. Ми були ініціаторами і авторами цієї ідеї, але тоді нам це зробити не вдалося, бо на той час були досить серйозні розбіжності в баченні цього питання. Але досвід спілкування та співпраці з хлопцями з податкової в мене з’явився, причому досвід досить цікавий. Зверху були такі «павуки в банці», а на нижчому рівні цікаві, фантастичного рівня спеціалісти.

Тоді основною річчю, яка нас стримувала, була потреба в електронному підписі, і речі з тим пов’язані. Пізніше прийнявся Закон про електронний підпис. Але як завше в нас в Україні, хотіли, як краще – вийшло, як завжди. Може, й непоганий закон, але не цілком добрий. Як і всі решта, він частково «передертий» із законів інших країн. Як в нас вміють, беруть російський закон, викидають все те, чого не розуміють, додають те, про що просять спонсори, і ось так виходить український закон, або щось інше українське. Наприклад, глобус України. Власне, Закон України про електронний підпис, м’яко кажучи, строкатий. Він вийшов більше совковий, аніж європейський. В Європі електронний підпис – це основа, це засвідчення особою себе як громадянина. В Україні – це сертифікація відповідними органами, а отже, контроль над бізнесовою перепискою з боку СБУ.

Через те, коли з’явилась можливість створення системи електронної звітності без такої совкової сертифікації, ідея здалась мені дуже цікавою. Як наслідок – ідея почала реалізовуватись. Точно не пам’ятаю хронології подій, де що спочатку говорили, проте на рівні КПЛ ця ідея теж активно обговорювалась. І це, власне, той випадок так званої «привнесеної власності» (нової цінності). КПЛ виступив своєрідним «спонсором» податкової, на рівні ідеї. І це найважливіше. Це факт, КПЛ виступив не противником, а навпаки союзником Податкової.

Було проведено пробне тестування, проведені лекції, виявлялись помилки і ось зараз відбувся запуск, в нормальному робочому режимі. На мою думку, це просто один, маленький, але дуже потрібний крок, який ми зробили.

Як на такі ініціативи реагує податкова? Як впроваджується система?

Система вже впроваджується. Будь-яке підприємство може спокійно підписати договір з ДПА і запровадити в себе систему електронної звітності. Ми на тому етапі, який колись пройшла система електронного банкінгу.

Більшість підприємств цілком природно не довіряють повністю системі. А як це так, якоюсь дискеткою підписувати міліонні платежі? Але от один попробував, інший попробував – зручно і без проблем.

Спрощення і покращення є стимулом введення цієї системи. А окрім того, економія часу бухгалтера, зменшення кількості помилок.

На жаль, в багатьох сучасних бізнесменів немає достатньо знань для покращення ведення бізнесу. Вони просто не знають про речі, які можуть їм серйозно допомогти. У нас все тільки зароджується. Уявляєте, ще є люди, які кажуть: «А якщо в нас нема комп’ютера, як нам звітуватись?». Я розумію, що я двадцять чотири роки в тому бізнесі, я все життя займаюсь автоматизацією, без цього я не можу жити, але я не розумію, як нормальний бізнесмен, що займається товарними продажами, в якого достатньо великі обороти, немає елементарного бізнес-розрахунку? Чому продовжується: купую за два, продаю за чотири, і на ці два відсотки живу. Чому нема елементарної економічної грамоти і аналізу? Адже, треба чітко сказати: «Хлопче, та ось ти це робиш вручну і через те і втрачаєш гроші».

Справи бізнесові

Розкажіть щось про свій бізнес. З чого все починалось? Що робите зараз?

В мене батько один з найстарших програмістів-практиків в Україні, адже почав писати програми ще в 1972 році. Довгий час займався програмуванням для військових цілей, як от енергосистеми для атомних підводних човнів. І ось десь з дев’ятого класу навчив мене програмувати. Окрім програмування, я ще дуже любив фізику, але програмування перемогло.

Закінчив енергетичний факультет Львівської політехніки, і десь у 1989 році в нас виникла ідея спробувати запровадити учбові програми, які писались для військових цілей, для розрахунку режимів енергосистем. І ось тоді, через посередників, заключили перший договір на створення автоматизованого комплексу аварійних режимів для розрахунку режимів енергосистем. Ми навіть і передбачити не могли, який довгий шлях доведеться пройти, щоб зробити справді якісну наукову програму. В 1991 році ми створили компанію «Елекс», яка була зорієнтована на створення ось таких наукових програмних засобів переважно для енергетики. І близько шести років ми працювали саме в цьому напрямку. Я, зокрема, працював в центральній диспетчерській службі, а ввечері займався створенням ось таких програмних комплексів.

Пізніше, коли наша енергетика спочила в Бозі, ми зрозуміли, що ми заробити так нічого і не зможемо. Хоча на той час наша програма була встановлена більш ніж на двадцяти енергосистемах колишнього Союзу, ми почали займатися автоматизацією різного класу підприємств. Одним з перших клієнтів, яким я дуже гордий, і сподіваюсь, він так теж вважає, є – Козявкін Володимир Ілліч. Ми зробили систему автоматизації його клініки в Трускавці, яка працює з 1997 року до сьогодні без жодної проблеми. І зараз говоримо про створення нової версії для нього. В 1998 році, на конкурсі «Soft-регата», наша компанія перемогла, отримавши два перші та одне друге місце, хоча на той час ми мали нульовий фінансовий результат і мріяли про зарплату в п'ятнадцять доларів.

Проаналізувавши мрії, ми зрозуміли, що на Україні нам не дуже вдається їх реалізувати, і вирішили спробувати попрацювати на закордон. З того часу ми працюємо з закордонними замовниками і лише приблизно п’ять відсотків нашої продукції (веб-сайти чи невеликі автоматизовані системи) – створюємо для України. Основна причина цього не те, що тут менші гроші. Дуже часто в Україні можна заробити більші гроші, а це, якщо сказати обережно, непорядність українського бізнесу як характерна риса країни. Є в нас, наприклад, замовник в Україні, який, отримавши нашу систему, тільки за пів року заплатив п’ятдесят відсотків її ціни. Це дуже характерні реалії українського ринку, такого на заході немає. В Європі та США ми працюємо з досить відомими компаніями: корпорація «Семантик», фінансова група «Мелон». Ми типова світова софтворна компанія.

Ми хочемо розвиватися, ми бачимо, що наш бізнес важливий, проте, на жаль, ми також бачимо, що для нашої держави це той бізнес, який ще не розуміють, що насправді – це золоте дно. Для прикладу скажу, що Путін після відвідин Бангалору, своєрідної індійської «силіконової долини», побачивши що індуси за п’ять років робитимуть там тридцять мільярдів доларів, а це більше ніж Росія заробляє на нафті, відразу, приїхавши в Москву, видав указ про створення п’яти технопарків в Росії, виділивши на кожен з них по мільярду доларів. А також він видав указ про певні преференції компаніям, які займаються подібним видом діяльності. В той час, як українським підприємствам приходиться відбиватися від божевільної, як на мене, ідеї Податкової про сплату ПДВ на експорт. Це взагалі є порушення законів фізики, це відсутність економічної освіти. ПДВ неможливо накладати на експорт, ПДВ - це внутрішній податок. Але рівень освіти деяких наших податківців дозволяє їм робити подібні заяви щодо накладання ПДВ на експортований товар.

Ваші працівники, родичі, друзі – це вже одиниці інформаційного суспільства XXIсторіччя?

Я не є прихильником інформаційного суспільства. Мені дуже подобається ідея відкритого суспільства. В чому суть? Зайдіть на будь-який державний сайт Естонії. Ви побачите, що там є велика кількість інформації, про можливість отримання якої ви навіть не мріяли. Наприклад, мобільні телефони мерів Талліна та Тарту, розрахунок зарплати і тому подібні речі.

Це тільки одна частина ідеї. Є друга частина: будь-яка людина, яка має електронний ключ, може написати будь-яке звернення до будь-якого чиновника, і це звернення вважається нормальним юридичним документом з встановленим терміном, коли цей чиновник має відповісти громадянину. А людина, що звертається, відповідно відповідає за ту інформацію, з якою вона звертається до чиновника. Це приводить до відповідальності суспільства, до його відкритості. Подібним чином формується і зарплата мера. Вона не може бути вищою більше ніж в чотири рази, ніж середня зарплата в місті. Підрахувало бюро статистики, яка середня зарплата цього року, формується зарплата мера. О це і є відкрите суспільство. Ви, зайшовши на електронну карту Естонії, бачите, що планується будувати в тому чи іншому кварталі вашого міста, де проходять лінії електропередач і т.п. Що це дрібничка? Ні це відкрите суспільство. Суспільство відповідальне і відкрите до громадян. А в нас що? Колись прочитав в газеті – оскільки черговик, що першим мав отримати квартиру відмовився від неї, мерія передала квартиру голові одного з районів Львова. Їм навіть не стидно про таке розповідати.

Інформаційне суспільство є лише елементом ось цього відкритого суспільства, коли і влада, і громадяни відповідальні за країну і кожну конкретну людину. Це зовсім інші ідеї. Коли мій знайомий американець виходив на наш львівський майдан, в часи помаранчевої революції, його відразу ж питали кого ви підтримуєте? А він у відповідь запитав: «Чого у вас немає води?» Він каже: «Хлопці, я живу в маленькому досить бідному американському містечку, але, якби в мене один день в місті не було води, завтра в нас був би другий мер». Ось це суспільство, коли люди дбають про місце, де вони живуть. А в нас цього бояться. Перш за все чиновники. Вони сприймають слово «ринок» як місце, де можна купити картоплю або моркву. А поняття фінансовий ринок – це для них місце, де можна обміняти бакси. І хоча вони кажуть про те, що нам потрібне відкрите суспільство, інформаційне суспільство, вони того просто не розуміють, в них, як у ескімосів – один два і багато. Так само і інвестиції. Це така штука для чиновника, яку можна вкрасти. Бо він є совок. І в нього, в совка, «ринок» - це морква, картопля і бакси.

Справи особисті

Поговоримо про сім’ю. Хто у вас є і чи пов’язане їхнє життя з інформацією чи високими технологіями?

Я одружений другий раз. Моя перша дружина померла п’ять років тому від раку. Власне, через те, я ще й займаюсь медичними інформаційними системами («Надія»), які впроваджуємо в нас в Україні. Я познайомився з нашою реальною медициною, це мене вдарило по голові. Там повна відсутність менеджменту і відсутність розуміння, навіщо він потрібен. Ми своєю інформаційною системою намагаємось це зробити. Не певний, чи нам це буде під силу, бо є принцип, за яким не можна автоматизувати безлад, але в приватних клініках це вже працює, зокрема в «Інтерсоно». Це такий соціальний проект. Ми свідомо впроваджуємо систему суттєво дешевше від її собівартості.

В мене є троє синів, я одружився вдруге, ось чекаю народження четвертого сина. Двоє синів працюють в компанії. Один дизайнер, а другий вчиться на програміста. Наразі вони займають рядові позиції, і, якщо не виростуть, не почнуть добре думати, так на них і залишаться. В нас в компанії всі рівні. І взагалі в нас тут багато дивних на перший погляд речей. Для прикладу топ-менеджери нашої компанії, які колись були рядовими програмістами, також є співвласниками компанії. Це просто елемент нестандартних рішень.

Жінка працює звичайним тестером, і якщо ви читали О’Генрі, здається оповідання «Весілля брокера», то розумієте мою філософію, чому в мене жінка працює в компанії.

Ваші нестандартні рішення, як то тапочки чи тенісний стіл – це спроба додаткової мотивації працівників чи щось інше?

Ви знаєте, мотивація в нашому бізнесі має бути дуже високою, оскільки проблема кадрів - це чи не найбільша проблема. Але насправді, як сказав Черчілль – демократія це погано, але ніхто не придумав чогось кращого. І коли я сказав, що можна облаштовувати своє робоче місце як завгодно, я очікував, що хоча б щось з запланованих мною речей не чіпатимуть. Але насправді вони все роблять так, як їм хочеться, а мені як керівництву приходиться це все терпіти, навіть коли я з цим категорично не погоджуюсь, але це демократія.

А тапочки, квіти, іграшки, пташки, велосипеди – це просто бажання, щоб місце, де ми проводимо більшу частину нашого життя, було класним. Це є така навіть теорія, що покращення роботи програміста дає на тридцять чотири відсотка більше продуктивності, а будь-який інструмент для роботи лише двадцять. Тому можна сказати, що я жорстокий капіталіст, який збільшує продуктивність праці, але насправді я просто хочу, щоб людям працювалось тут в кайф.

Розмову підтримував Остап Малашняк